Вкрав за замовчуванням

11

Моєму маленькому сину — рік і дев’ять місяців. Він дуже любить машини, як справжні, так і іграшкові. В особливому фаворі у нас «Газелі». Якщо побачить «Газель» на вулиці, дуже бурхливо радіє.

Заходимо ми сьогодні в супермаркет і бачимо на стенді іграшок металеві «Газельки» — копії справжніх в масштабі 1:72 різних кольорів. Дитина сидить в колясці, я показую йому машинки на вибір. Подобається червона.

У цьому віці дитині хочеться все і відразу. Син просить дістати машинку. Я відкриваю коробку, даю машинку в ручки, а коробку зі штрих-кодом кладу у кошик до інших покупок. Все це на очах жінки-співробітниці магазину. На касі подаю порожню коробку касирові і після пробиття чека прошу викинути коробку. Чую голос за спиною:

— Ви за все заплатили?
— Так.
— А машинка в руках у дитини? — підвищується голос.

Показую на порожню коробку, яка стоїть на стрічці біля каси. Співробітниця копається в моїх покупках, потім обдаровує мене гнівним поглядом, мовчки розвертається і йде, продовжуючи хмуритися.

Приголомшена тим, що відбувається, кажу касиру:

— Можна було б і вибачитись.
— У нас крадуть, — похмуро відповідає касир.

Так, але я-то нічого не вкрала. І ви в цьому переконалися. Чи ви такі похмурі, як раз тому, що я нічого не вкрала? Невже так складно хоча б вибачитися?

Безглуздо говорити, що в цей магазин я більше ні ногою: вони цього не бояться. Тільки от не розумію, навіщо заманювати покупців потужною рекламою і низькими цінами, а на ділі відвертати їх від свого магазину такими продавцями?