А мене не те щоб прямо так сильно задовбали, але дуже дивують люди, які не можуть провести елементарні паралелі.
Пітер, зима. Близько десяти градусів нижче нуля. Йдемо з одногрупницею в бік метро. Вона, хоч і навчається тут вже третій рік, родом з півдня, тому закутана в декілька шарів одягу: штани з подштанниками, кофточка, кофта тепліше, щільний пуховик, хутряна шапка і хутряні чоботи. І поряд я, давній мешканець Північної столиці: нещільна лижна куртка поверх футболки, джинси з роду «взимку і влітку одні і ті ж», гірські черевики без найменшого натяку на утеплювач, зате непромокальні.
Йдемо. Майже відразу після виходу з універу одногрупниця відпускає звичний стогін, що їй страшенно холодно, я так само звично сміюся, що це таки далеко не межа і у нас є шанси на температуру в два-три рази нижче — шанси невеликі, але існуючі.
Йдемо далі, розмова вже на іншу тему — про майбутнє життя, про те, що збираємося займатися після універу. Згадую, що дуже хотіла б жити в Римі: вже майже півроку не можу віЕкшн ти від поїздки туди, кожен день згадую з теплотою. Але, на жаль, мені така радість навряд чи світить — аж надто там жарко більшу частину року, не витримаю я таких температур. На що мені одногрупниця заявляє, що зовсім в Італії не жарко, а абсолютно нормально, і у неї в рідному місті буває ще спекотніше, а коли на вулиці плюс двадцять вісім, це ж взагалі сама чудова температура, тільки в такий би і жити.
Говорить і продовжує йти далі — до своєї тисячі шарів одягу, страждаючи від холодної пітерської зими, але будучи не в силах подумати головою і відобразити свою ситуацію дзеркально.
