Фахівець з непростим долі

2

Я навчаюся в педагогічному вузі спеціального психолога. Про свій вибір даної професії нітрохи не шкодую — це Екшн сно цікаво і, що важливо, необхідно в умовах сучасного світу. Але що я чую від усіх, хто питає, де я навчаюся?

— Ой, а що це? Це психолог, який більш круто мізки промиває?
— Дуром ти там нудьгуєш «спеціальної».

А варто розтлумачити людині, що це фахівець, який займається проблемами людей з дуже непростою долею, з різними вадами розвитку (порушення зору, слуху, опорно-рухового апарату, розумовою відсталістю та психічною патологією), — починається просто справжнє мракобісся і перерахування всіх печерних уявлень про цих людей. Від «навіщо тобі потрібно, це що, фетиш твій?» до «ось придумала теж, до психлікарні добровільно суешься». І потрійний перехрест з сплевыванием через ліве плече, щоб, тьху-тьху, їх не зачепив мій погляд.

Люди, прокиньтеся! Це в радянський час всі були щасливими і здоровими, зараз все набагато відрізняється. Таким людям потрібна можливість компенсуватися, увійти в соціум нехай не на рівних, але хоча б на менш чиї права і можливості.

Простіше заготовити шаблон відповідей на дурні розпитування. Так, це важко. Так, я знаю жестова мова (дактиль). Так, я бачила шизофреніків. Ні, вони не кусаються. Так, мені це подобається, чорт забирай, тому що розумово відсталі діти, на відміну від вас, не вміють брехати і прикидатися — якщо ти їм не сподобався, тут же отхватишь стільцем, а не будеш бачити солодку посмішку. Та ні, сама я психом від такої роботи не стану. От як тільки чоловіки-гінекологи почнуть народжувати дітей і маятися від місячних, так і я подумаю, що пора звихнутися.