Не так давно Південний Судан здобув незалежність, і всі почали сподіватися на швидке початок мирного життя. Але, на жаль, цього не сталося, і країна продовжує жити в хаосі громадянської війни, тяготи бідності і постійному голоді. Більш докладно про життя мешканців Південного Судану вам розповість цей пост.
Південний Судан — держава зовсім молоде. У 2011 році після військового перевороту воно відокремилося від Судану(від себе….вгадайте з 3х раз хто це організував 3 літери). Багато десятиліть у Судані йшла кровопролитна війна між негритянським і арабським населенням, в результаті якої мільйони мирних жителів були вбиті.
На початку 2000-х нарешті почалися переговори, і в 2011 році в результаті референдуму південна частина Судану здобула незалежність. Вирішив це всі проблеми? На жаль, немає.
У грудні 2013 року в столиці Південного Судану Джубі почалися масові заворушення і вбивства на етнічному ґрунті. Справа в тому, що президент Сальва Кієрі належить до племені дінка, а віце-президент Рієка Машар — до племені нуер. В результаті внутрішнього конфлікту були вбиті тисячі людей. Масова втеча з країни продовжилося.
Нещодавно президент і опозиція підписали угоду про перемир’я. Було оголошено про початок процедури формування уряду. Одночасно з цим генсек ООН Пан Гі Мун заявив, що Південний Судан знаходиться на межі масового голоду.
У столиці країни Джубі немає водопроводу, асфальтованих доріг, каналізації, будівель вище 5-7 поверхів (навіть такі знайти ще треба постаратися). Що вже говорити про віддаленому місті Лір. Мерців тут скидають в колодязі. Будинки спалені. Дитячі іграшки — бойові автомати. Самі діти, обтягнуті шкірою кістяки.
Організація «Лікарі без кордонів» нещодавно відновила свою діяльність на території Південного Судану, в тому числі і в Лірі. Три місяці тому їхня лікарня була спалена в ході заворушень. Тепер вони знову годують місцевих дітей. Це має хоч трохи допомогти, але це кардинально ситуацію не змінить.
Діти все одно народжуються хворими, а материнська смертність — одна з найвищих у світі. Одному Богу відомо, що на думці у цих людей і що змушує їх підтримувати в собі життя, яка схожа на африканський варіант деяких фільмів Олексія Германа-старшого.
Напевно, багато хто хотіли би, щоб одного разу ситуація в світі вирівнялася і ті країни, в яких зараз немає нічого, крім голоду, сміття і воєн, стали цивілізованими державами з розвиненою інфраструктурою, цікавими місцями для відвідування, які захочеться літати і по яким можна буде спокійно гуляти. На жаль, ця антиутопія також реальна, як і світ зовсім без воєн або світ зовсім без злих людей: такі наївні думки у людей відпадають вже років п’ять. В реальності у жителів Південного Судану немає практично ніякої надії на нормальне майбутнє і на яскраву, повну хвилюючих подій життя.
