В здоровому розумі і тверЕкшн памяті

1

Я їжджу з нотаріусом на місце вчинення нотаріальних Екшн . Частіше викликають по району, але, буває, і на інший кінець міста їхати доводиться. Основні клієнти — лежачі хворі та люди похилого віку. Звичайно, викликають діти, приходять в контору, пояснюють ситуацію і просять приїхати.

Для тих, хто не в курсі: нотаріус зобов’язаний перевірити дієздатність особи, що зЕкшн снює волевиявлення. Раніше була потрібна довідка з психдиспансеру для осіб старше 65 років, тепер це вимога скасували.

— Доброго дня, мені мамі (татові, дідусеві, дядьку, сусіду) треба нотаріуса, довіреність (заповіт, заява) зробити.
— Скільки років?
— 65 (70, 80, 95).
— Ага… А мама в якому стані? Говорити може? Розписуватися може? — завуальовано задаємо питання, в своєму розумі клієнт.
— Так, звичайно! Не бабуся, а чудо. Якщо б не старість, бігала б, як молодиця.
— Гаразд, залишайте документи та адресу.

Ситуація:

— Точно зможе розписатися?
— Точно-точно!

Приїжджаємо. Бабуся міркує, розмовляє, але лежить, не встає і навіть ручку в руці тримати не може. Ялинки-моталки, ви що, перший раз бачите? Який розписатися? А ще буває зір мінус 15 і відсутність очок. Максимум накалякает прізвище, а потрібно повністю ПІБ та підпис. На що люди розраховують? Ой, типу, вона сама не може, давайте я за неї распишусь? Доводиться пояснювати, що якщо людина не може розписатися, то можна зробити документ з рукоприкладчиком: вписати в текст сусідку чи знайому, яка розпишеться за бабусю. Для цього треба повертатися в контору, передруковувати довіреність, вносити паспортні дані рукоприкладчика і повертатися на виклик. При цьому сто раз доводиться попереджати, що рукоприкладчик повинен бути на місці з паспортом. В деякі місця по чотири рази їздимо.

Ситуація два:

— А вона в здоровому глузді? Зможе сказати, що їй потрібно?
— Так-так, звичайно!

Приїжджаємо. На ліжку бабулька 1915 року народження, вже давно отъехавшая в паралельні світи.

— Здрастуйте, я нотаріус. Скажіть, що ви хочете зробити?
— А? А-а-а?
— Так вона глуха трошки, — втішає донька.

Повторюємо голосніше.

— Так! Так! — кричить у відповідь бабулька.
— Що так? Ось ваша дочка, Надія Степанівна. Ви їй довіряєте отримувати за вас пенсію?
— Чого? А? Е-е-е…

Ситуація три:

— Бабусі усе пояснили?
— Так!

Приїжджаємо. Виганяємо всіх з кімнати і починаємо складати заповіт — таємниця все-таки.

— Марія Іванівна, ви хочете залишити все своє майно вашому синові івану Івановичу?
— Не-е-ет! Він за мною не доглядає зовсім! Я ж у нього цукерочку попрошу — не дасть!

Слід довга історія про те, що син — рідкісна сволота. Виходимо. Знизуємо плечима: не хоче бабулька. Син забігає в кімнату. Чути скандал. Виходить: «Заходьте, зараз підпише». Не, ну ми зайдемо пристойності.

— Давайте! Все підпишу! Він же мене приб’є, окаянний!

Природно, нічого підписувати не даємо і віддаляємося. В здоровому розумі і тверЕкшн пам’яті, добровільно… Ну-ну.

Ситуація чотири:

Клієнтка з ім’ям начебто Абибасова Гафура Хызыр-кизи.

— Бабуся говорить по-російськи? Розуміє?
— Звичайно! Вона все життя тут прожила.

Приїжджаємо.

— Здрастуйте!
— Исямесес!
— Як вас звуть?
— Яри, яри.
— Ваше ім’я назвіть!
— Бытыщ-мытыщи тра-та-та…

Родич починає щось пояснювати на своїй мові, бабулька киває. Ну от чому нам знати, що ви їй сказали? Може, сказали, що якщо вона підпише, їй грошей дадуть. А вона довіреність на дарування квартири підписує, між іншим!.

* * *

Бережіть своє та чуже час! Ми їздимо на виклики або після роботи (а нам теж хочеться додому до сім’ї), або до роботи (а для цього доводиться вставати в рань-перерань), або в обід (в такому випадку перекушуємо на ходу), або у разі особливої терміновості посеред робочого дня (а в цей час у конторі народ вибудовується в чергу і обурюється). Задовбали вже!