Немає бороди — немає пластинки

2

Не думала, що приєднаюся до армії задолбавшихся, а от же.

Юні дівчатка, звичайно ж, заходять в магазин вінілових пластинок виключно помилився дверима — замість магазину косметики, очевидно. Звичайно ж, вони нічого не куплять, та й взагалі нічого не розуміють у вінілі. І, звичайно, над ними можна поблажливо посміювалися з висоти своєї великої мудрості і товсто натякати, що їм тут не місце.

Ні, я себе не зараховую до цінителям, у мене немає обладнання за 100500 грошей і окремої кімнати, до стелі забитої вінілом. Та й не колекціоную я серйозно — так, вибираюся пару раз в рік порадувати себе новою платівкою. Набереться з півсотні, від альбомів з обов’язкового «джентльменського набору» до маловідомих сайд-проектів улюблених музикантів. І на смак я не скаржуся, і порад не потребую.

— Ось, візьми бокс-сет «Блек Саббат» і не мучся.

Спасибі, звичайно, «Саббат» я люблю, тільки ось купую по можливості оригінальні пластинки, а не перевидання. І я навіть не зрозуміла, за кого більше образилася: за себе або за прекрасних бірмінгемців, яких визнали достатньо попсовими, щоб всучити нічого не смыслящей діві.

— А я знаю, за чим приходжу в музичний магазин.

Вітаю. А я — ні. Мені приносить окреме перебирати пластинки, посміхнутися знайомому імені, помилуватися на конверти і в кінцевому підсумку забрати додому щось зовсім несподіване.

— Краще відразу запитай у мене, що тобі потрібно, — з таким натяком на те, що я просто зайшла подивитися.

Ні, я спитаю, тільки переконавшись, що не можу знайти сама, трохи зібравшись з думками і звузивши коло пошуку. До речі, з названих мною пластинок у них не було жодної — хоча це зовсім не означає, що я не змогла б знайти щось цікаве, що не прийшло в голову відразу.

Буває, я Екшн сно заходжу в магазин без визначеної мети, не збираючись нічого купувати (хоча не факт, що, трохи поблукавши, не закохаюся в яку-небудь винилку настільки, що просто не зможу піти без неї). Тільки от сьогодні я шукала подарунок, і конкретно в цей магазин в центрі нашої столиці зайшла в надії, що мені допоможуть з вибором ніби як розбираються в музиці люди. Рік тому, у всякому разі, саме тут мені знайшли абсолютно чарівний кольоровий вініл «Пінк Флойд» — теж подарунок — і звали заходити ще.

Гаразд, я дівчинка, моє місце на кухні, і, напевно, мої дві тисячі не зробили б їм касу. Але одночасно зі мною зайшов пристойного вигляду дідусь, який збирався придбати нову апаратуру. Настільки хамського відношення я просто не зустрічала. Поки я намагалася спокійно подивитися платівки, він намагався домогтися якихось адекватних відповідей на цілком розумні й природні запитання про характеристики недешевої примочки, яку йому впарювали. Так, саме впарювали зі словами: «Так усе вона може, давайте гроші». А потім просто відмахнулися і змусили чекати хвилин двадцять. Врешті-решт він підвівся і пішов — людина, який був готовий заплатити, але хотів спершу зрозуміти, за що.

Так от, задовбали. В цей магазин я більше ні ногою. А пластинку (і навіть не одну) я в підсумку купила в своєму улюбленому магазинчику — пластинковий рай, де є абсолютно все, де можна зависнути на кілька годин і навіть послухати зацікавив альбом, де продавці не стоять над душею з дотепними коментарями, але якщо звернутися з питанням, завжди все знайдуть, покажуть і допоможуть.