У часи щасливою студентської юності я працювала в маленькому цілодобовому книжковому магазинчику — зараз він вже закрився. Ось кілька історій звідти.
* * *
Заходять два «конкретні пацани» — шкіряні куртки, спортивні штани, голені потилиці. Один іншому захоплено виливається:
— Я тут книжку читав… Помаранчева така. Реальний такий чувак написав, з приколами.
«Пацан» звертається до мене. Починаємо разом вгадувати ім’я «реального чувака», швиденько з’ясовуємо, що мався на увазі цикл книг про Ехо Макса Фрая. Веду до відповідного стелажа, знаходжу потрібну серію, і «пацани» беруть кілька книг. Чорт мене смикнув за язика:
— Так, у неї якраз нова книжка скоро у продажу з’явиться…
«Пацани» завмирають.
— Як це — «у неї»? Це що, в натурі, дівка, чи що?
— Е-е-е, ну так, це жінка, яка пише під псевдонімом.
— А… Не, дівку не треба.
Залишають книги на касі і йдуть.
* * *
Сперечалися з товарознавцем про засади продажу книг. Його думка — треба «впарювати», і якщо на складі лежить пачка чого завгодно, то треба швиденько зробити з цього хіт продажів. Мої ідеалістичні уявлення — треба продавати по можливості, за чим покупець прийшов, і потрапляти в його смаки.
На наступний день після зборів, на якому з гордістю розповідалося, як один із продавців «впарив» за день вісімнадцять примірників книги Бена Окри «Голодна дорога», приходять в магазин дві дівчини. Спілкуємося, підбираємо їм «що-небудь цікаве почитати». Одна з них весь час сторожко озирається і в підсумку упівголоса просить: «Тільки, дівчина, знаєте… У вас тут ходить такий хлопчик, ми вже двічі приходили, що б не запитали — радить якогось негра, щось про голод… Ми більше не хочемо!»
* * *
Була особлива категорія покупців, яких вже дізнаєшся в обличчя і навіть відкладаєш для них книги у відповідності з їх смаками. Один прекрасний, ввічливий молодий чоловік обожнював книги про насильство. За його висловом, «щоб криваві соплі і мозги по стінах». Як-то раз, перебираючи стелаж зарубіжної літератури, натрапила на уцінене видання «Розфарбованої птиці» Єжи Косинські з дуже непоганий серії «Слов’янський шафа». Коли прийшов «мій» покупець, дала погортати. В житті не доводилося настільки вдало вгадувати з вибором! Після цього молодий чоловік приходив в книжковий сам, приводив друзів, і кожен раз звучала рекомендація: «Це самий класний книжковий, мені тут знайшли насильство за 37 рублів!»
* * *
Одна з «фішок» магазину — «улюблена книга продавця». Поруч з касою і відповідним плакатом виставлялася книга, яка перебувала в даний момент у фаворі продавця, який заступив на зміну. Природно, малося на увазі, що при випадку продавець може відрекомендувати її найкращим чином.
Одного разу в мою зміну прийшов пом’ятого вигляду дядько — він запізнився на метро і всю ніч просидів у нашому книжковому. Все б нічого, але розмовляти з ним було відверто неприємно — дядечко намагався вдати із себе гуру психології і ліз з розпитуваннями про особисте життя, то погрожував навести порчу на нашу їжу, то просто відверто ображав. Все це супроводжувалося рефреном: «Я покупець, я куплю у вас книгу, і за це ви зобов’язані зі мною розмовляти про що завгодно».
Вранці, незадоволений розмовою, дядечку зажадав продати йому «улюблену книгу» (на той момент це була «Сага» Тоніно Бенаквіста), а після розрахунку демонстративно кинув її в смітник і облив пивом з пляшки. Шкода книгу, зате дядько нарешті пішов.
* * *
Приходять два респектабельних чоловіків.
— Нам сказали, що у вас дуже оригінальний книжковий магазин. Продайте нам що-небудь оригінальне, чого в інших книжкових немає, щоб ми показували всім, і відразу було видно, що оригінальна книжка, нестандартна.
Починаємо перебирати. Природно, модні Пєлєвін і Муракамі відпадають; «тематичний», за висловом певній категорії покупців, журнал «Квір» викликає бридливе подив. Філософія нудна, дитячі книжки несерйозні, сучасна поезія набридла, а видання повісті Гоголя «Ніс», де слово «ніс» скрізь було замінено на три зірочки, закінчилося.
Виявилося, що повністю уявленням про «оригінальної» книзі відповідав «Словник рибалок Волго-Каспія», в розпачі знятий мною зі стелажа мовознавства.
