Любити людей все важче… А чи треба? Ні, я не ангел і не мати Тереза. Взагалі не мати. Я просто не люблю «дружити», мене корчить від фрази «ну че, тобі важко, чи що?» і останнім часом я став нервово ставитися до телефонних дзвінків.
Без удаваної скромності можу сказати, що я затребуваний фахівець у своїй професії. Відповідно, я часто консультую, допомагаю порадами та рекомендаціями, пишу експертизи тощо. Але все це лише побічні відгалуження моєї роботи. Я приходжу в офіс, відкриваю пошту, читаю запити та заявки на аналітику, складаю відповіді, відправляю. За це мені платять гроші.
Але скажіть мені, хлопці, коли ви дзвоните і плутано пояснюєте що виникла (у вас, не в мене) проблему, ви всерйоз вірите, що я настільки впечатлюсь, що кину заплановану роботу, наплюю на вже дані людям обіцянки і займуся вами? Я розумію, чому ви не пишете офіційно, тоді доведеться платити… А платити вам не хочеться. Набагато вигідніше згадати про давню дружбу (а нічого, що ми ні разу не бачилися, ви навіть не назвали себе й номер у вас з антиопределителем?).
Хлопці, у бізнесі немає друзів. Є партнери і є халявщики. Я дуже поважаю вашу пристрасть до особистого збагачення, але з чого ви вирішили, що інструментом для цього буду я? Ах так, згадав — «тобі важко, чи що?». Важко, хлопці, дуже важко. Тому що один раз надана люб’язність у вашій свідомості перетворюється в обов’язок. Простіше кажучи, вам відмовлено не тому, що ви влізли без черги в розпланований день, а тому, що інакше ви не відстанете.
