Є така дисципліна — вікова психологія. В ній досить просто описується набір навичок, знань і умінь, способів пізнання навколишнього світу і взаємодії з ним, доступних для кожного віку. І якщо дивитися на школярів, то, загалом і в цілому, вони по психологічному розвитку цілком відповідають своєму психологічному віку. Зі студентами все вже не так однозначно, а от якщо подивитися на дорослих…
Дитині трьох років нормально бути егоїстичним, егоцентричним і в першу чергу вимагати задоволення своїх потреб. Власнику підприємства або лідеру фракції — по віковій нормі немає. Статистична норма куди сумніше.
Дитина п’яти років вміє усвідомлювати наслідки своїх Екшн і рішень, приймати і переживати їх. Окремі глави держав і релігійних об’єднань — ні. Зате вони можуть звинувачувати інших у самостійно вирощених на порожньому місці проблеми.
Дитина семи років може розкладати складне завдання на складові, бачити зв’язок між зусиллями і досягнутим результатом, приймати виклик ситуацій з рішучістю і сміливістю, адекватно оцінювати себе, поважати кордони — свої і чужі. Нісенітні п’ятдесятирічні фахівці — ні. Не те що не хочуть, просто органічно не здатні.
Дванадцятирічний дитина може спланувати свій день, помістивши в нього обов’язкову програму і розваги. Але як тільки він стає в два рази старше — цей навик чудесним чином зникає з його голови, як і голови його вісімнадцятирічного брата випаровуються організаторські навички та лідерські вміння.
Що відбувається з людьми після вісімнадцяти років, хотів би я знати?
